Під час окупації Сумщини військами рф у Великописарівській лікарні окуліст прийняла унікальні пологи. Без світла, без акушера-гінеколога, та ще й під кулями… Те, що тоді відбулося, просто не вкладається в голові!
Все почалося з того, що з настанням війни і активних бомбардувань майже половина мешканців села евакуювалася в безпечні області України. Покинув населений пункт і єдиний лікар-гінеколог, який пропрацював у медзакладі майже від отримання диплому і до 52 років. Через його від”їзд населення залишилося без жіночого лікаря, що суттєво погіршило загальну ситуацію, адже життя триває навіть у війну: зароджується нове, приходить у світ… Та й інші жіночі питання ніхто не відміняв, тож прекрасна половина громади залишилася сам на сам зі своїми проблемами, не маючи змоги звернутися до вузького спеціаліста.
Враховуючи серйозність ситуації, що склалася, керівництво місцевого КНЗ «Великописарівська лікарня» – директор Сергій Драгун та заступниця з медичної частини Ніна Покоріна – об”їхало усіх вагітних мешканок ТГ і пояснило всі ризики перебування на території громади. Майбутні матусі все зрозуміли і терміново евакуювалися хто до Львівщини, хто до Полтавщини.
Яким же було здивування Сергія Анатолійовича та Ніни Вікторівни, коли одного ранку, ще вдосвіта, їм надійшло термінове повідомлення: в бомбосховищі лікарні почалися пологи! «Породілля не стояла в нас на обліку, тож про її вагітність ми не знали, – коментує С. Драгун. – Але це було питання життя і смерті матері й дитини, тож треба було діяти негайно!».
Ситуацію в свої руки взяла лікар-офтальмолог. Ми поспілкувалися з нею і дізналися подробиці з перших вуст.
«О п”ятій ранку черговий лікар зателефонував і повідомив, що в підвалі медзакладу, де з початку війни мешкали мирні мешканці, в однієї з жінок почалися пологи, – розповідає Ніна Покоріна. – Нас ця новина приголомшила, адже всіх вагітних ми евакуювали, нові ще не зареєстровані, бо мало часу пройшло, тож звідки взялася ця породілля?! І що з нею робити в бомбосховищі, без світла, спеціалістів і під бомбами, які летять на голови?!».
Як виявилося, йшлося про 30-річну жінку, що має певні психічні розлади. І ситуація була вкрай важка. Вона сама не знала, що вагітна. Тільки коли почалися перейми та відійшли води, жінка й оточуючі побачили й зрозуміли, що відбувається. Мати цієї жіночки була шокована, адже взагалі не розуміла, як так сталося, що її донька, яка живе буквально затвірницею, нікуди не виходячи з дому і ні з ким не спілкуючись, опинилася вагітною?! Що цікаво, мама породіллі – молодший медичний працівник лікарні, і як вона могла не помічати, що донька, за якою вона ретельно доглядає через її безпорадний стан, носить під серцем дитину?
Поки санітарка приходила до тями від удару, спричиненого сімейними обставинами, Ніна Вікторівна, мобілізувавши всі сили, збирала команду зі спеціалістів, що залишилися на робочих місцях і нікуди не виїхали. В результаті важкі пологи у психічно хворої породіллі приймали окуліст (яка за сумісництвом і педіатр) та хірург.
«Це для нас було великим стресом, адже жінка просто лежала на родовому столі, навіть не розуміючи, що народжує, – згадує події того ранку заступниця директора лікарні. – Довелося звернутися за допомогою до Сумських акушерів-гінекологів, які консультували нас в онлайн-режимі. В результаті плідної командної роботи народився хлопчик. Дитина була недоношена, семимісячна. Та ще й у вкрай важкому стані, з гематомою в області серця та іншими численними діагнозами. Але безпосередньо пологи – це ще нічого: вони були стрімкі, дитятко саме вийшло з материнської утроби природнім шляхом. А от потім, коли прийшов час відходити плаценті, ми серйозно намучилися. Породілля просто лежала й не виконувала жодних дій, необхідних у тій ситуації. Вона не слухала лікарів і взагалі не розуміла, що тут робить. Та все ж таки, завдяки нашим спільним зусиллям з обласниками, плаценту благополучно вдалося народити. В цілому ж післяпологовий період пройшов напрочуд швидко і без ускладнень. А от з немовлям виникли великі проблеми. Малятко було дуже слабеньке, ми його намагалися реанімувати, але для цього потрібні спеціальні стаціонарні умови. Зазвичай у таких випадках маленьких пацієнтів необхідно транспортувати до Сумської обласної дитячої клінічної лікарні – у відділення виходжування новонароджених. Але тоді не було можливості не те, щоб потрапити до обласного центру, а й взагалі вибратись з Великої Писарівки! На шляху до Сум були підірвані мости, до Краснопілля – окупована територія… Довелося пробиратися лісовими дорогами до Харківської області. Ми не могли гаяти час – дитятко помирало…Тому зв”язались із харківськими колегами, домовилися довезти немовля до Богодухова, що за 30 км від нашого селища. Поки ми долали небезпечну відстань об”їзними шляхами, паралельно рятуючи крихітку, що вже почала задихатися, бригада екстреної медичної допомоги у складі неонатолога та реаніматорів, виїхала нам назустріч. На півдорозі і відбулася передача малюка в руки спеціалістів. Ми повернулися додому, а через кілька годин – дзвінок: богодухівські лікарі повідомили, що хлопчик помер…».
Зі слів співрозмовниці, мати маленького ніяк не відреагувала на його смерть. Адже в силу свого психічного розладу вона взагалі не сприймає ситуацію…
Що ж стосується вчинку Ніни Покоріної, то вона нічого особливого в своїх діях не бачить. «Я робила все, що від мене залежить, бо я – лікар!».
Оксана Ковальова
