Просив, щоб розстріляли: колишній полонений військових рф розповів катування у Тростянці
Поділитися в
Копіювати посилання
Мирних жителів окупанти десятками скидали у катівні. Зав’язані скотчем очі та міцно скуті руки: на Сумщині досі продовжують знаходити тіла місцевих, закатованих російськими окупантами.
Перед тим як спускатися у цей підвал, Олександр довго вагається. Та врешті робить крок…
“Тут нас тримали. Ось бачите бурі плями — то чоловік намалював кров’ю своєю. Йому прикладом розбили голову, в конвульсіях бився…” — розповідає він.
У підвал для катувань Олександр потрапив першим. Його забрали російські армійці з оселі, навіть не пояснили за що.
“Отак у капюшоні, руки зв’язані та шапка на обличчі, і оце все так замотане скотчем”, — показує чоловік.
Не бачив, де він. Але постійно чув потужні вибухи. Це вже потім дізнався, що був у самому пеклі – на залізничному вокзалі. Станцію орки використовували як вогневу точку. Звідси й гатили по наших військових. Розгорнули цілий штаб з катівнею та шпиталем, переливали кров своїм пораненим.”Там у них була операційна кімната. Там вони оперували. Говорили, що наших людей брали туди й робили переливання крові”, — розповіла керівниця залізничної станції “Смородинове” Наталія Салівон.
Кожен із десяти днів полону врізався в пам’ять Олександра, як ось цей металевий трос, яким були зв’язані руки. Це пломбіратор з вагонів Укрзалізниці. Орки знайшли його тут.
“Це найгірше, що я переживав у своєму житті. Трос врізається в руку до такої міри, шо хочеться залізти на стіну”, – розповів він.
З часом руки набрякли, а залізний прут все глибше врізався у тіло. Олександр просив, щоб його розстріляли.
Згодом у підвал почали кидати інших полонених. Першого – підполковника ЗСУ у відставці – за те, що мав зброю вдома. Ще одного – за зняту російську розтяжку, і ще двох – бо вийшли в місто у пошуках їжі. З харчів – одна консерва на всіх на кілька днів.
“Вони мінялися раз на три години. Бувало таке, що і 9 годин без води сиділи. Бувало таке, що і добу без води”, — каже Олександр.
Від постійних побоїв, голоду і холоду сили Олександра почали покидати. Прийшов до тями від… тиші. Це було 25 березня. ЗСУ завдали вирішального удару по рашистах і погнали з міста.
“Як ми вижили, як нас не вбили – я не знаю, пощастило, чи дійсно Бог є”, — каже колишній полонений.
Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
