Незгасна віра. Історії жінок з Охтирки, які чекають на своїх рідних
Поділитися в
Копіювати посилання
У тремких руках майоріють прапори. На блакитно-жовтому фоні видніються чоловічі обличчя. Поруч із портретами – гасла надії та віри. «Кожна родина мріє повернути свого Героя» написано на одному зі стягів, який тримає мати захисника.
Щосуботи в центрі Охтирки збираються близькі та рідні безвісти зниклих і полонених військових. Вони виходять на акції підтримки, тримаючи в руках портрети тих, на кого чекають, пише Трибуна
«Ми підтримуємо тих, хто повернеться додому»
Перша акція на підтримку безвісти зниклих та полонених військових в Охтирці відбулася 4 лютого 2023 року. Того дня з прапорами вийшли три людини – Ірина, її чоловік та донька.
«Ми почали виходити, бо бачили, що в Україні почали проводити такі акції. І так як у нас не було можливості поїхати до інших міст, ми почали виходити у нашому. Спочатку вийшли втрьох, потім нас стало п’ятеро, а згодом кількість зростала. Потихеньку приєднувалися рідні, друзі, сусіди, знайомі. Вони і до сьогоднішнього дня доєднуються, коли мають вільний час. Почали долучатися й інші родини, які також чекають на рідних».
Ірина більше 3,5 років чекає на сина з полону. Вона пригадує, що рішення служити він ухвалив ще до повномасштабного вторгнення.
24 лютого 2022 року син уперше зателефонував батькам сам та сказав, що почалася війна.
«Я попросила в нього тільки одне – хоч якийсь знак подавати, що з ним усе добре. Він час від часу надсилав короткі “ок”, “+”, “норм”. Коли мав можливість подзвонити, ставив лише три питання: “Чий Херсон?”, “Чий Київ?” і “Що там вдома?”».
У травні 2022 року жінка дізналася, що її син перебуває у полоні. Відтоді родина не отримувала офіційної інформації про його стан. Батько хлопця помер, не дочекавшись звісток про сина.
«Серце чоловіка не витримало. Останні слова його були: “На жаль, сина я не побачу…”».
Ірина згадує, що риси сина, які допомагають їй триматися сьогодні, проявилися ще в дитинстві.
«Він був відповідальний і ніколи не жалівся. Доглядав завжди за молодшою на два роки сестричкою. З раннього дитинства був дуже самостійний».
Жінка відкриває галерею і показує фото свого сина. На одній – хлопець тримає чорно-біле кошеня.
«А це наш Льоцик. Син обов’язково про нього питав і фото просив».
До служби її син приніс додому кошеня Льоліка. За роки очікування його улюбленець виріс.
«Він також чекає на свого господаря. Син дуже любить котів. У мене ціла галерея його фотографій з вуличними котами, які тільки траплялися йому на шляху. Він їх завжди фотографував, а також – зображення котів, де бачив».
Кожної суботи Ірина доєднується до акцій на підтримку безвісти зниклих та полонених в Охтирці. Для неї це спосіб підтримати тих, хто перебуває у російській неволі.
«Це дуже важливо, адже так ми підтримуємо тих, хто повернеться додому. Звільнені полонені розповідали, що в полоні їм казали, нібито їх ніхто не чекає і що України вже немає. Через це багато хто не був певен, що їх шукають».
«Це найтяжче – коли немає відповіді»
«Коли ми востаннє бачилися, брат сказав: “Я повернуся”. Тоді вже було відчуття, що щось не так», – розповідає Альона Бакланова, сестра Олега Ярошенка.
31 серпня 2024 року вона дізналася, що її брат зник на Курському напрямку разом із побратимами. Він має статус зниклого безвісти за особливих обставин. У російських соцмережах знайшли фотографії Олега – це дало родині підстави припускати, що він може перебувати в полоні. Однак російська сторона досі цього не підтвердила.
Олег доєднався до ЗСУ у березні 2022 року. У цивільному житті він працював слюсарем. Коли отримав повістку, одразу вирішив йти служити. Рідним він повідомив про це телефоном, коли вони були за кордоном.
«Під час служби він своїми думками майже не ділився. Що у нього на душі було – не хотів розповідати. Казав, що нам цього знати не треба і що вже зовсім скоро все буде добре. Він узагалі нас дуже оберігав, він же наш старший брат. З самого дитинства нас захищав від усього».
На фото Олег Ярошенко разом з батьками та сестрами
Жінка тримає у руках портрет хлопчика. Це дитяче фото Олега.
«Ми з ним на маму дуже схожі. І ми, знаєте, відчуваємо одне одного. Буває таке відчуття всередині – все наче стискається. І ти відчуваєш, що йому погано. Тоді я починаю молитися».
Олег – старший син у родині Ярошенків. На нього чекають дві сестри, батьки, дружина, донька та племінниця. З 2024 року родина виходить на акції кожної суботи.
«Всі дуже чекаємо, долучається вся наша родина. Моя 6-річна донечка теж виходить зі мною. Питає постійно: “Ти за дядю плачеш? Він повернеться”. І ми знаємо, що він повернеться додому, молимося і дуже у це віримо».
Коли жінка почала виходити на акції, вона зустріла людей, які мають схожий досвід. Нові знайомства з рідними зниклих безвісти та полонених дали Альоні підтримку.
«Мені дуже допомагає ГО “Спілка родин безвісти зниклих Сумської області”. Набагато легше бути поруч із тими, хто тебе розуміє. Ми спілкуємося з усіма, хто виходить на акції, разом беремо участь у заходах, вишиваємо рушник родинами, плануємо відкрити музей. Ці спільні дії допомагають триматися».
Сестри Олега Ярошенка тримають прапор із його портретом, під фото видніється напис «Молимося! Віримо! Чекаємо!».
«Ми як пішли робити цей прапор, нам сказали: “Напишіть те, що ви відчуваєте”. І ми написали ці три слова – ми дійсно молимося, віримо і чекаємо, що він повернеться. Ми мріяли з Олегом, як закінчиться війна, зістрибнути разом з парашутом, і я дуже хочу, щоб ця наша мрія здійснилася».
«Він витримає все і повернеться»
Альона Русецька тримає фото свого чоловіка у руках. Його портрет також зображений на футболці й на прапорі, з яким жінка виходить на акції.
«Він у мене скрізь. Усі футболки, усі речі пов’язані з цим портретом. Це наше перше спільне фото – я тоді приїхала до чоловіка під час його служби. Тепер я виходжу з ним на акції, їжджу на обміни та показую це фото звільненим із полону – в надії, що мого чоловіка впізнають».
Святослав Русецький пішов служити до 117-ї бригади територіальної оборони в перші дні повномасштабного вторгнення.
24 лютого 2022 року Альона пам’ятає до дрібниць. Зранку вони з чоловіком, як і зазвичай, пішли на роботу. Та вже за кілька годин стало зрозуміло, що почалася війна. В обід Охтиркою вже їхали танки, а неподалік їхнього дому лунали обстріли.
«Ми пішли з чоловіком розбирати завали після обстрілів. Там він зустрів друга дитинства, який запитав: “Візьмеш автомат?”. Мій чоловік відповів: “Візьму”. Так він і почав захищати державу», — згадує Альона.
Усі роки служби військовий захищав Сумщину. Подружжя не раз говорило про війну та її ризики.
«Він питав мене: “Льошенька, ти розумієш, що це війна? Я можу загинути, можу бути поранений”. А звісно, що розуміла, але я б ніколи не подумала, що він може зникнути».
Святослав зник безвісти на Курському напрямку 6 січня 2025 року за день до свого 43-річчя. Напередодні Альона отримала від нього повідомлення «4.5.0», яким він дав знати, що все добре. Після цього зв’язок обірвався.
Підрозділ Святослава потрапив в оточення. Побратими змогли вийти, а чоловік залишився на позиції. За свідченнями, він міг зазнати контузії від шумової гранати.
Коли жінка дізналася, що її чоловік зник безвісти, вона не могла спати. Їй доводилося приймати заспокійливі препарати, щоб заснути хоча б на кілька годин.
«Статус зниклий безвісті – це найстрашніший статус. Тому що ти взагалі не знаєш, чи він живий, чи він у полоні, в тебе немає жодної інформації. Перший час я не могла ні їсти, ні спати, нічого. Потім довелося взяти себе в руки і робити усе, аби знайти свого коханого».
З часом очікування для Альони переросло у спільну дію з тими, хто має схожий досвід. Вона почала виходити на акції, знайомитися з родинами зниклих безвісти та координувати їх між собою.
«Ніхто так не зрозуміє, навіть рідна твоя людина, як ті, які опинилися в такому самому становищі, як і ти», — говорить жінка.
Наразі Альона координує родини зниклих безвісти військовослужбовців 117-ї бригади, а також є волонтеркою ініціативи «Волелюбні серця».
Усмішка супроводжує кожен спогад Альони про чоловіка. Вона розповідає, що Святослав – дуже енергійний, щирий і компанійський. Вихідні подружжя часто проводило із друзями або разом із донькою.
«Він постійно в русі, йому потрібно щось робити. А ще він любить влаштовувати мені сюрпризи. Просто так, без приводу дарує подарунки або випікає з донькою щось для мене», – згадує Альона.
Подружжя проживає у приватному будинку. Святослав дуже любить свій двір і дерева, тож Альона доглядає за садом, поки чекає на чоловіка.
«Особливо доглядаю за його персиком – він завжди за нього хвилюється. Дуже вибагливе дерево», – каже жінка.
Альона вірить, що чоловік повернеться додому, адже у нього велика сила волі до життя і любов до родини.
«Я знаю, що він витримає все і повернеться. А ми його чекаємо. Скільки б часу на це не знадобилося».
***
У травні 2025 року заснована ГО «Спілка родин зниклих безвісті Сумської області». За сім місяців до неї доєдналося 90 людей.
Організація надає правовий і психологічний супровід родинам зниклих безвісти, займається інформаційною та адвокаційною діяльністю, а також працює над збереженням пам’яті про зниклих і розвитком взаємної підтримки між родинами.
Звернутися по допомогу можна за телефоном 068 101 35 25 (Ірина Половинко) або написавши на електронну пошту: spilkasumoblast@gmail.com.
***
У матеріалі використані фото сайту Трибуна.Суми, а також архівні фото Альони Бакланової та Альони Русецької.
Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
